Разместил свою страницу на https://booknet.ua/, и первый рассказ на украинском языке там "ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!".
 

ХАЙ БУДЕ СВІТЛО

    Зниження було жорстким.  Корпус вантажного  корабля  гуркотів так, ніби по ньому тупцювало стадо ворліанських слоноподібних павуків. Десь на половині зниження до поверхні планети — від корпусу стали відвалюватися великі деталі. Що відірвалося цього  разу, бортмеханік Ван Джу безуспішно намагався визначити на слух. З кожним тріском та скрипом  шпангоутів Гаррі Ван Джу здригався так, наче руйнували не корабель, а його самого.

     Помічник командира,  зв’язківець   Валерій Гальченко із співчуттям дивився на свого товариша, кажучи йому   одне слово: «Сядемо!..» Ось тільки впевненість у його голосі поступово зменшувалась.

Єдиною людиною в кабіні, яка ще хоч якось намагалася контролювати ситуацію, був командир, досвідчений космонавт, у минулому військовий пілот — Сергій Зорін. Він  пихтів, мов майстер важкої атлетики, намагаючись упоратися з механічним штурвалом, що уперто рвався з його рук.

     Посадка з використанням механічних атмосферних систем керування — це був давно призабутий у космосі вищий пілотаж. На більшість  кораблів  зоряного торгового флоту такі системи давно  не ставили, і якщо вони були, їх демонтували. Та  Зорін вважав: усе,  що передбачено конструкцією корабля, колись стане в нагоді. І саме така ситуація настала.

Темна матерія, за допомогою реактору  сконцентрована позаду,  раптом, мов  величезна рогатка, викинула їх корабель з транспортного коридору, який вів до далекої  колонії землян,  в неосяжні простори космосу. Словом,  корабель мимоволі перейшов на звичайний політ — прямо посеред маршруту, у невідомих координатах, та ще й відносно недалеко від якоїсь зірки. Повторні спроби запустити реактор нічого не дали. Ван-Джу лише вдалося в аварійному режимі запустити маневрові двигуни;  проте комп'ютер перебував у «комі». Отже, корабель міг пересуватися, фактично, на ручному керуванні і тільки  на невеликі відстані. Системи зв'язку теж підкинули свій сюрприз: Гальченко не тільки нікого не чув на всіх частотах, але й не міг нікому нічого передати; працював лише аварійний маяк. У причинах такого збою  треба було розбиратися, і не за умов космічного «дрейфу», а десь на ремонтній базі…

Коли маневрові двигуни припинили хаотичне обертання корабля,  екіпажу  стало ясно, що вони знаходяться біля однієї з планет близької зірки. Зірка була досить тусклою, червонуватою. На темній стороні планети явно позначилася мережа вогнів, характерних для цілком розвиненої цивілізації. За кілька діб вдалося зблизитися з планетою настільки, що космонавти вже  розрізняли на її поверхні рух вогнів. Планета явно була заселена, але звідти чомусь не чули їх аварійний маяк. На думку командира, це було просто нереально — але було…

    — Нас не могло далеко закинути, — казав  Зорін.  — В тому секторі, де ми знаходимось, не може бути невідомих інопланетних поселень. Отже, це земна колонія. Можливо, наш маяк і чують, та чомусь не відповідають. Треба сідати й розбиратись.

     Діяти потрібно було швидко…   Після короткої підготовки Зорін повів корабель на посадку. Екіпаж визначив напрямок на скупчення вогнів, що нагадував конфігурацію невеликого космопорту, і стартував.

      «Вантажівку»  жорстко потріпало під час посадки, десь у середині траєкторії спуску відмовила остання автоматизація.   І все-таки вони сіли... сіли жорстко, розгубивши дорогою частину навісних елементів корпусу, у тому числі  блоки антен далекого зв'язку.

     —  Нічого не розумію, —  роздратовано сказав командир, вдивляючись у пустельний темний обрій. Корабель, наскільки це було видно, стояв на рівній галявині, серед густої рослинності;   навколо — ні доріг, ні космопорту.

     — Ми що, плюхнулись у якийсь міський парк? – здивовано спитав Гальченко.

     — Могли й промахнутися, —  підтвердив Ван-Джу. — Коли жбурляти корабель стало, я не те що горизонт, — усе,  що в кабіні, перестав чітко бачити.

    — Та ні, — заперечив  Зорін, —  я вів машину саме на посадковий майданчик  космопорту... і де він?!

    — Вологість… склад повітря… температура…

 Ван-Джу перебирав дані, отримані із зовнішніх датчиків, намагаючись вникнути в те, що чекає екіпаж за бортом.

     —  Е ні!  — вигукнув помічник, глянувши через плече бортмеханіка.  — Бактеріологічна обстановка несприятлива, я без скафандра за борт ні ногою. Інші дані в нормі, крім домішок аміаку. Та все одно, дихати було б важко.

    — А ось і  твій «космопорт»,  — раптом здивовано сказав Ван-Джу, киваючи на  ілюмінатор.

З сутінку у світло посадкових фар вийшло кілька величезних істот, схожих на земну комаху-мутанта. Безліч очей кожної сяяла у світлі прожектора.

    — Погаси  світло, — рішуче сказав Зорін.

Ван-Джу клацнув вимикачем, і  навколо корабля запанувала темрява.

     — І що? – не зрозумів Гальченко.

     — Чекаємо, — відповів бортмеханік.

     — Чого?!

    —  Світлового шоу, — відповів Ван-Джу.

     Вдалині від корабля, справді, один за одним почали спалахувати вогні. Вже за кілька хвилин поле навколо корабля стало дійсно схоже на парк, уставлений вуличними ліхтарями.

     — Світляки! — видавив із себе Гальченко.

     — І не просто світляки, а завбільшки з крокуючий  навантажувач, — поправив його бортмеханік.

     — Я знаю, де ми, — після хвилинної паузи сказав Ван-Джу. — Це планета Штора-чотири. Сузір'я  Візничий; система зірки Штора, яку ми не бачимо з Землі. Тут немає поселень, це планета-заповідник.

    —  Ось так потрапили! — розвів руками командир. —  Без зв'язку — ми тут можемо роками засмагати, і ніхто нас не знайде!

    — Позагоряти не вийде, —  невесело всміхнувся Ван-Джу. — Бачили зірку? Вона вже згасає. Тут ніколи не буває сонячного дня. Власне, тому вони й світяться самі. Пристосувалися.

 —  Чудово!... Але ж ми бачили згори цілі міста! —  все ще не міг повірити у побачене Зорін.

    — Тут світляки правлять світом.  Є маленькі, є побільше, а є й такі, велетенські. Я про них читав. Зараз  вони зберуться, і буде на галявині світло, як удень, — тицьнув пальцем в  ілюмінатор Ван-Джу. — Їхні скупчення ми і вважали  за міста.

      —  І скільки ми тут так висидимо? Аварійного харчування вистачить на тиждень, не більше, — похнюпився помічник.

     — А зарядити батареї ми від цих світляків — не можемо? — поцікавився Зорін

  — Теоретично — можемо, — знизав плечима бортмеханік. — Але  тільки теоретично. Спробуй, спіймай їх!  Затопчуть… До речі, я читав, що процес світіння цих істот  перебуває під нервовим контролем. Вони в здатні за своїм бажанням зменшувати і збільшувати силу світла, а також випромінювати його у певному ритмі. Проводилися  навіть досліди...

Раптом  бортмеханік перервав сам себе.

 – Я знаю, як нам викликати допомогу! – радісно  промовив він...

***

     Коридором міжзоряної станції дальнього виявлення «Старспас» йшов завідуючий сектором  Майк  Ломанський. Раптом з двері вискочив хтось із колег і крикнув:  «Майку, а ну швидко повернися, термінове повідомлення!».

     Ломанський бігом кинувся на спостережний піст.

     — Щойно отримали. Автоматична платформа  спостереження за заповідником у системі Штора зафіксувала  дивну світлову активність на поверхні планети, — вказуючи пальцем на один з екранів пульту, відрапортував черговий спостерігач Шмідт.

     — Там уся планета дивна. Якщо ти не помітив, на ній повно світляків, і вони роблять, що хочуть, — кинув Ломанський, збираючись знову вийти з приміщення.

     — Та ти мене не зрозумів! Вся  планета пульсує світлом у певному ритмі!  — Шмідт притримав начальника  за рукав. Той придивився.

     — Ну, пульсує…

І раптом наметане око Ломанського вихопило в далекому мерехтінні давно забутий ним ритм. Багато років тому, в Зірковій академії, їм викладали основи систем зв'язку, у тому числі примушували вивчати  різні світлові, звукові та радіосигнали старовини. І ось, у цьому блиманні Майк  раптом впізнав те, що страшенно не любив у тому  курсі ... так не любив, що запам'ятав на все життя.

     —  Знаєш, — сказав завсектором, — я колись в академії завалив тест із стародавньої системи радіосигналів Морзе.  І ось тут — одне з двох. Або я зовсім збожеволів ... або бісові світляки на Шторі-чотири  розумніші за кадетів Зіркової.

    — Не зрозумів!..

У  чергового відпала щелепа.

    — Ти азбуку Морзе вчив у академії, Карле?

    — Чесно? Я її якось пропустив...

    — А даремно, —  буркнув Ломанський, швидко набираючи якийсь текст на пульті, — Світляки, мабуть, її вивчили. Ці миготіння на поверхні — стародавній сигнал тривоги «SOS», «рятуйте наші душі»! Ну ось, дивись: «три точки - три тире - три точки»…

    — А як… а хто?! — запинаючись, промимрив Шмідт.

    — Ось зараз і дізнаємося,  «як» і «хто», — відмахнувся від нього  Ломанський. — Передай найближчому до планети  патрулю, щоб мерщій летів туди. Я скоро теж там буду. Розберемося.

                                                       *   *   *

     Розповідь про те, як  екіпаж вантажного судна, що потрапив у безвихідну ситуацію, змусив передавати в космос сигнал «SOS» майже всю планету, довго переходила з новин у новини. Ще довго її розповідали в барах та ресторанах,  у всіх населених секторах безкрайнього космосу. Так, власне, деінде  розповідають її і зараз…

 На будь-якій станції, під кухоль чогось міцного, «космічні вовки» розкажуть вам, як один бортмеханік одного зіркового вантажного судна, на прізвище Ван-Джу, вимушено перебуваючи на планеті, де завжди темно і де живуть «світлячки» завбільшки із земного слона, здогадався, як цих істот використати для зв’язку. Моргаючи посадочними фарами в потрібному ритмі, можна змусити місцеву фауну повторювати цей ритм.

      Вже за тиждень сміливого експерименту — сигналом  «SOS», який передавали прожектори корабля, «моргала» майже вся планета. Великі й малі  світляки, один за одним, підлаштовувалися під новий ритм мерехтіння. Так що,  за наявності розгалуженої мережі наглядових платформ, розкиданих по всьому космосу, виявити таку дивну поведінку планети було справою недовгого часу. Тим більше, що за заповідною планетою велося окреме спостереження в автоматичному режимі…

Далі вам розкажуть наступне. Забуту абетку Морзе впізнали лише деякі рятувальники. Вчені, які спостерігали за планетою, «мозок зламали» у пошуках відповіді на питання, що ж вони бачать. І якби хоч один «яйцеголовий» знав давні сигнали «спасіть наші души», — можливо, екіпаж «вантажівки»  знайшли б швидше. А так — йому довелося провести на планеті зайвий тиждень.

Тепер у престижних наукових закладах є навіть спеціальний освітній курс виживання, названий на честь цього епізоду.  Називається курс – «Хай буде світло». У ньому, зокрема, викладають усім курсантам давню систему звукових, радіо- та світлових сигналів, у тому числі – азбуку Морзе. І нікому вона не здається нудною або непотрібною…

ЧИТАТИ на БООКНЕТ

Олександр РУЧКО

Второй рассказ на том же портале "КЛІТКА ДЛЯ БОГА" тут....