СКАРБИ ГАРОЛЬДА СУВОРОГО
русская версия на ПрозаРУ
русская версия на ЛитНЕТ

     Таємничий скарб варягів в Києві шукали з давніх-давен. Цікаво, що ніхто толком не знає, коли і від кого пішла ця легенда, хоча….  першими про скарб варягів загомоніли київські ченці, а вже від них ця втаємничена історія пішла далі і почала доповнюватись фантастичними подробицями та слухами... і навіть їм знайшлось місце в літописах Києво-Печерський Лаври.

     Але одне - це якісь незрозумілі слухи, а інше – письмовий документ… І такий в природі існує!

     Про «скарб варягів» згадується у Києво-Печерському патерику — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст. Патерик складено в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа.

     «Чув бо від інших, що є у цій печері скарб варязький —  безліч золота й срібла, в землі захована з давніх давен. І ніхто його не здобув і донині. І якщо його попросиш у Бога — дасть тобі золота і срібла безліч. І не давай же входити до себе нікому, ні сам не виходь із печери своєї» -Печерський патерик («Слово 33. Про святих преподобних отців Феодора та Василія»).

     В цьому розділі, де йдеться про скарб, описується, як біс, щоб спокусити ченця Федора, указав йому місце прихованого скарбу. Печерник прийшов на вказане йому у сновидінні місце і дійсно знайшов скарб. Біс, перебравши подобу брата Василія, став намовляти Федора взяти золото і піти в іншу землю. Щоб завантажити всю знахідку, ченцю знадобилися віз і скриня. В останню мить від втечі відмовив справжній ченець Василій.

     Однак диявол не здався і «воздвиг нещастя на преподобних».  Він в образі Василія розповів про скарб боярину, а той — князю Мстиславу Святополковичу.

     Мстислав Святополкович, це на разі реальна людина, яка була старшим сином Великого князя київського Святополка Ізяславича від наложниці. Так от, той самий князь, якимось чином дізнався про скарб (за літописом - від біса) і домагався так званого варязького золота і срібла, що зберігалося в Варязькій печері. Де саме — було відомо тільки ченцям.

     Дізнавшись про те, князь Мстислав Святополкович приїхав до лаврських печер, знайшов там Федора і зажадав ці скарби від ченця, але той відповідав князю, що Бог забрав у нього пам’ять, і тепер він не знає, де ці скарби ним приховані.  В літопису вказується, що Мстислав наказав катувати Феодора, а сам, будучи нетверезим, вбив іншого ченця, який намагався заступитись за брата по вірі - «стрелой уязви» Василя. Ченець Феодор, побачивши цю смерть, привселюдно прокляв Мстислава, передбачивши йому скору смерть від ворожої стріли. Тоді, почувши це, озвірілий та нетверезий Мстислав убив Феодора списом. Це сталося 11 серпня 1098 року — саме в цей день церква згадує обох ченців, що згодом були канонизовані.  Майже через рік - 12 червня 1099 Мстислава наздогнала ворожа стріла під час облоги Володимира військами під проводом князя Давида Ігоревича за підтримки половців. Ніби хтось з ратників чув від вмираючого князя, що він зрозумів, що це наздогнало його прокляття за вбитих ченців Києво-Печерської Лаври, і, вмираючи, щось казав про прокляття варязького скарбу.  Що до прокляття, було чи це насправді, чи ні, ніхто толком підтвердити не може. Смерть Мстислава, можливо, стала і випадковістю, а муки сумління князя на смертному одрі доповнили цю моторошну картину, зробивши з цього випадку втаємничену легенду..., але, щодо скарбу, то він насправді був, і дійсно, судячи з усього, скарб був саме варягів. Чому варягів? А давайте розберемось. 

      Печера, де зберігався під охороною ченців цей таємничий скарб, теж реальність - це найдавніша частина дальньопечерного комплексу в Києво-Печерській лаврі. Вхід до печери розташований у західній частині Аннозачатіївської церкви на Дальніх печерах. Довжина Варязької печери — близько 191 м. Це — підземний коридор із п’ятьма відгалуженнями, однією двокімнатною келією і трьома нішами. Висота коридору — близько 2 м. Глибина в точці входу до Варязької печери становить 14 метрів. За обривистою інформацією, ця частина печер довгий час була відгорожена від основних «дальніх печер».  Раніше в цих печерах жили ченці, а потім вони чомусь звідти пішли, а потім, повернувшись, добудували їх, долучивши до основної частини печерного комплексу. Саме тоді , під час прибирання та розширення цієї частини печер, ченці знайшли там латинських посуд, тобто посуд для католицького богослужіння. Звідки він там?

     Печерський патерик  пов’язує цю знахідку з варягами, які нібито сховали в ній скарби, золото, срібло й… той самий латинський посуд. А звідки там взятись цим варягам, і чому ченці так довго не використовували цю частину печер, і навіть втаємничили інформацію про них?  Чий секрет зберігали ченці Лаври? Хто ці варяги? І чому саме в Києві зберігався цей скарб? І якщо він там був… а він, судячи з того, що знаходили ченці, там був…  то де ж він потім подівся? І чому ченці були впевнені, що то були саме варяги?

     Ніде ви не знайдете відповідь на це питання, але…. Якщо придивитись до історії Київської Русі ближче, то можна тільки здогадатись, чий скарб зберігали кияни і чому саме там.

     Саме історія Києва невід’ємно пов’язана з історією Київської Русі. Київ розквітав, занепадав, його багато разів намагались зруйнувати загарбники, але він вистояв і переніс  через віка той неповторній історичний, економічній і культурний колорит, який завжди дивував мандрівників з інших земель.  Київ був перехрестям торгових шляхів, культурних та навить сімейних зв’язків. Так, так…. Саме сімейних! Не дарма князя київського Ярослава Мудрого злі язики за спиною звали не тільки «мудрим», а  ще і «жадібним» за його любов до золота і срібла…  але точніше було назвати Ярослава «тестем усієї Європи», бо женихатись до дочок самого багатого і впливового монарха Русі  їхали королі та принци з усіх земель. 

    У 1031 році в Київ разом з невеликою кількістю варязької раті, та невеликою казною прибуває норвезький принц Гарольд, наймолодший з трьох братів короля Олафа II Святого.  Хлопцю було всього 16 років. Рік тому його брат був вбитий у битві при Стиклестаді, сам Гарольд, який приймав участь в битві як дорослий, бився як лев, але був поранений. А коли трон захопив ворог його сім’ї, Канут Великий, Гарольд зібрав залишки війська загиблого брата, залишки казни, та вирушив на Русь, щоб знайти там прихисток та військову справу для себе та своїх воїнів у доброго друга свого брата, якого звали князь Ярослав. В Києві дійсно зраділи, коли прибув такий гість та ще з невеликим загоном. Ярослав Мудрий мав дружні стосунки з Норвегією. 1000 варягів, яких прислав на допомогу Ярославу норвезький ярл (володар) Свейн Хладаярл, колись зробили вирішальний внесок в перемогу Ярослава Мудрого над князем Святополком під Любичем у 1015 році, що відкрило йому дорогу до київського великокняжого престолу. Тому варязький принц, родич норвезьких володарів, був бажаною особою в Києві завжди. Вдячний Ярослав вислухав хлопця, гарантував йому прихисток і навіть запропонував службу. І звісно, такий добре підготовлений військовий загін варягів зі сміливим вожаком тут же знайшов себе місце в дружині київського князя, де норвезькі воїни, як і очікувалось, проявили себе як відважні вмотивовані ратники, які не мали остраху і ніколи не відступали. Сам Гарольд здобув собі славу відважного і стратегічно мислячого командира  і навіть приймав участь у військовому плануванні  і керуванні військом Ярослава під час військового походу проти поляків.

     Ярославу подобався варязький принц, він навіть дозволив зберігати частки законних трофеїв, які привозили варяги після своїх військових походів, в Києві. Так, у варягів в княжому Києві з’явився свій особистий «банківський сховок», в підземеллях під наглядом київських церковників. 

     Гарольд не раз говорив князеві, що збирає кошти, щоб зібрати армію і повернутись до рідного королівства та відвоювати трон. Князь кивав головою, але вважав, що шансів у хлопця просто нема. Хоча він і був справний воїн, а таких не так багато, щоб ними розкидатись, тому варяг був у Ярослава на особливій пошані і був вхожий до двору князя.

    Крім усього того, такого відважного хлопця не обходили своєю увагою дівчата, але норвежець поводив себе дуже стримано, а на одному з прийомів у київського князя Ярослава Мудрого побачив свою ту саму… єдину і особливу любов…. То була дочка Ярослава Мудрого Єлизавета Ярославівна. Ходить такий слух, що рішення породнитись з київським князем, було примхою принца, а не коханням, бо сама Єлизавета Ярославівна була ще дуже мала. Князь Ярослав відчував, що він переборщив з намаганням стати другим батьком норвезькому принцу, якщо той вирішив дійсно з ним породнитись. 17- річний зять, та ще й опальний принц без усіляких шансів повернути собі трон,  хоча і хороший воїн, не мав би високого статусу в очах князя. Не побачивши в цьому сімейному союзі нічого цінного для себе і для Київської Русі,  Ярослав сказав «ні»…. але з дуже меркантильних міркувань і не прогнав хлопця, а вивив хитрість, тому, мабуть, він був і «Мудрий». Він пообіцяв хлопцеві подумати над цім питанням за однієї умови – Гарольд повинен прославити себе лицарською звитягою, а ще краще, повернути собі норвезький  трон, а для цього йому треба кошти і добра армія.  Дати йому стільки Ярослав теж не в змозі, але він – князь київський, знає як знайти вихід з цієї складної ситуації….

      Хитрий Ярослав розумів, що хлопець впертий, і якщо Гарольд залишиться в Києві, довго тримати його осторонь від своєї дочки князь  не зможе. І вбити чи іншим чином здихатись не вийде теж, у хлопця були дуже вмотивовані соратники. Тому відправити його якось з Києва для князя було на той момент більш вдалим рішенням. І не просто відправити, а дати військове завдання – йти на Константинополь… ні, не захоплювати,  а допомагати! Він навіть рекомендації Гарольдові дав… в «Варязьку варту» Константинополя. Мовляв, там  ти зможеш вирішити усі свої фінансові проблеми, ну а як їх вирішиш, я чекаю на тебе в Києві, щоб віддати за тебе свою дочку. Мабуть, крім прізвиська «мудрий» та «жадібний» Ярославу треба було дати ще і прізвисько «хитрий», бо  відсилаючи Гарольда до Константинополя, він вирішував багато проблем, які б могли виникнути, якщо б він проявив впертість. Крім того, він робив послугу імператору Візантії, який дуже полюбляв брати на службу тих, кого присилав до нього київський князь, особливо варягів.

     Що до грошей Гарольда, князь запропонував залишити їх на зберігання в Києві – полежить в лаврських печерах, йому, Гарольду буде спокійніше, і цінності під охороною.

     А чому саме Ярослав відправив Гарольда в Константинополь? Справа в тому, що Київська Русь в якийсь час дуже плідно співпрацювала в військовому плані з Візантією. Настільки плідно, що у 988 році, ще за князя Володимира Святого, на допомогу візантійському імператору Василію II, який намагався відібитись від зазіхань на свій трон, і який не довіряв візантійським воєводам після спроби його повалення, Володимир відправив особливий зведений загін з 6000 воїнів - слов’ян та вікінгів, які були на службі князя. Ця «особа рать» була сформована князем Володимиром виключно для боротьби проти «внутрішнього ворога». Цим загоном відданих йому воїнів Володимир вирішив проблему зі своїм братом Ярополком, який поставив під сумнів його владу. Варягів неможливо було підкупити чи перетягнути на свою сторону, вони були вірні тільки київському князю. «Особа рать» дуже швидко навела порядок в Візантії, вигнавши ворогів імператора далеко за кордони, а декого і повбивала. Це так сподобалось візантійському імператору, що той теж започаткував в Константинополі таку ж саму «особу стражу», куди дуже охоче приймав усіх, хто їхав з Києва з рекомендацією князя.

      З того часу в Константинополі існувала імператорська гвардія (варта), основою якої були слов’янські та варязькі загони, по суті – «внутрішні війська імператора».  Варязька варта, чи «гвардія», була найсильнішою елітою цього загону, у них було краще озброєння, найкраще екіпірування, найкращі умови служби. імператор доручав варягам охорону казни імперії, а командир гвардії автоматично призначався начальником гарнізону Константинополю. Гвардія мала ще і «поліцейські функції» - боротьба з внутрішнім ворогом, державна безпека, охорона імператора, боротьба з піратством, за суттю усі функції сучасної Швейцарської гвардії Ватикану. Імператор їм дуже довіряв і ніколи не перевіряв, тобто якщо командир був не тільки вірним, але і спритним,  варяги ніколи не були в фінансовій скруті.

      І от, з Києва до Константинополя прибуває норвезький принц зі своїм загоном воїнів, та ще з рекомендацією від київського князя. Кар’єра для такого воїна в варязькій гвардії забезпечена. Це ж був не якийсь придворний ледар, це був дуже відважний воїн,  який відразу зайняв керуючі позиції в варязькій варті і почав підвищувати звитягою свій авторитет серед гвардійців, які самі визнавали за ним його лідерство.

     Вікінги  Гарольда наводили лад на морських торговельних маршрутах, збирали данину, приймали участь у сицилійському поході, ходили з каральною місією в повсталу Болгарію, де Гарольд особисто вбив в відкритому бою болгарського царя Петра II Деляна. За його звитягу норвезького принца було призначено головою Варязької варти, і навіть в нагороду отримав придворний візантійський титул. Не мав Гарольд і його гвардійці проблем з трофеями. Варязька гвардія дуже швидко навела порядок в Середземному морі та на його берегах. Тих, хто чинив спротив владі імператора Візантії, варяги безжально примушували до покори, а  ще і грабували. 

 Гарольд, крім усього, був ще і людиною творчою, він писав вірші і співав за їх словами пісні. В цих віршах, які дійшли до нащадків, він перераховував свої перемоги, які міста брав, які фортеці грабував, скільки золота і срібла як трофеї взяв… і в кінці пісні завжди згадував «київську принцесу, яку він кохає а вона його ні… але він скоро до неї повернеться».

     А куди дівати багаті трофеї з Європи, Африки, Малої Азії, ну не везти ж з собою до Константинополя, де імператор неодмінно накладе свою руку на ці багатства варягів. І от Гарольд вирішує відправити до Києва караван з золотом, сріблом, європейським посудом, іншим дорогоцінним крамом на зберігання князю Ярославу, як то кажуть – «за долю малу».  Такі каравани почали приходити до Києва раз в рік… а то і раз в два роки. Звісна річ, разом з золотом  Ярославу приходив лист, адресований його дочці, де Гарольд спочатку перераховував, скільки міст вин пограбував, скільки здобув перемог, скільки трофеїв зібрав, а потім в кінці листа прославляв її красоту, порівнював її с зіркою (а для варягів-мореходів зірки були чимось божественним), і сподівався на прихильність батька, і постійно закінчував тим, що він стільки зробив для їх любові, а вона не відповідає йому взаємністю. Звісно, писалось це не скільки для Еллісави, скільки для того, щоб прочитав і Ярослав Мудрий, а щоб він ще більше нервував, вірші та пісні про нероздільну любов варязького принца та Еллісави Київської були відомі по усьому шляху «золотого каравану»…від Константинополя до Києва. Усі знали, що злато та срібло пливе на кораблях до Києва не просто від жадоби вожака варягів, а заради великої любові, щоб задобрити жадібного київського князя – батька нареченої принца, який не дозволяє розквітнути взаємним почуттям. Навіть у питаннях інформаційної боротьби Гарольду не було рівних…

Пісня Гаральда Суворого в перекладі Івана Франка:

Край Сицилії далекої

Наш кораблик пролітав,

В пишних строях ми на покладі

Поставали, як і слід.

Живо біг носатий човен наш,

Гордий, що героїв ніс…

Гей, в кого не мужня душа,

Не посмів би плавать там.

А проте дівчина з Руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає…

Там на юзі жінка ні дівча

Не затаїть, а признаєть,

Що ми вранці в южне місто те

Впали, наче звір в снасть.

Там-то брязк ішов від наших зброй!

Там-то кров лилася з тіл!

На свідоцтво своїх діл.

А проте дівчина з Руської країни,

Що в короні сяє, мене не прийма

     Тоді, в ті часи, ще не було навіть поняття про «лицарських дам», яким вони, лицарі, поклонялись в далекому військовому поході, і яким присвячували свої пісенні оди. Це потім, пізніше, в розквіт середньовічного лицарства, форму дистанційного преклоніння перед дамою серця в творчому виконанні, назвуть «міннезанг» - лицарська поезія, яка оспівувала любов лицаря до прекрасної дами, служіння Богу та сюзерену. Мабуть, ті, хто це потім вигадав, щось таки да чули про історію вікінга Гаральда та принцесу Еллісаву… 

     Але  «мінензанга» Гарольда, де він фактично звітував майбутньому тестю і покровителю, що він зробив для своєї кінцевої мети і любові, мав ціллю в творчий обробці ще раз нагадати про угоду між Гарольдом та Ярославом, як то кажуть -  в якості супровідного листа до золота. Це не могло не турбувати Ярослава, але скарби, які надходили до Києва, міняли справу, вмикаючи в ньому старого доброго «Ярослава Жадібного». Треба віддати данину Гарольду, поет він теж був вправний, як і лицар. Мабуть, тому князь навіть не намагався приймати сватів до Єлизавети Ярославівни, а найбажаніша наречена Європи 15 років берегла цноту, очікуючи свого варяга з далеких країв.

     Рік від року варязький скарб, який складали в печерах під Лаврою, поступово збільшувався, каравани від Гарольда не закінчувались, але в він поки що в Києві не з’являвся. Князь Ярослав розумів, що при усіх розкладах, навіть найгірших, якщо Гарольда десь уб’ють, скарб чи його частина залишаться в Києві, це його влаштовувало і він просто чекав, чим усе це закінчиться. Гарольда ж постійно супроводжувала військова вдача, і він ніяк не міг вирішити, коли його вже пора їхати до Києва «за обіцяним». Як завжди, діло вирішив випадок… В 1042 році, в Константинополі стався переворот, імператор Михаїл V Калафат через інтриги був відсторонений від трону. Це були внутрішня міжусобиця візантійської знаті, і Гарольд зі своїми воїнами далекоглядно в цій політичній боротьбі за владу участь не приймали, тим самим надали можливість посісти на троні іншому імператору, до якого зберегли нейтралітет.

     Новий імператор Візантії, розуміючи, що варязька гвардія - це дуже потужна сила, яка і його може допомогти скинути,  став плести інтриги та шукати рішення, що ж  з варягами робити. І тут ініціативу до рук взяв сам Гарольд. Він знайшов з новим владикою спільні інтереси, той подякував Гарольдові за службу і запропонував нарешті їхати до Києва за своєю Еллісавою, навіть зажадав виплатити варягам нагороду за їх довгу та плідну службу. Варяги від такого куша не відмовились, завантажили зброю, речі та золото на свій флот, і усі разом, під проводом принца Гарольда Суворого, рушили на Київ.

     Кажуть, що тільки тоді, коли паруси варязького флоту сховались за горизонтом, імператор зітхнув з полегшенням. А варязький флот, добравшись до Дніпра, почав на веслах підніматись вверх за течією. В Києві же чекали ще коштовний караван від варягів… а тут під Києвом з’явились самі варяги, на чолі яких був 30-річний багатий та сміливий вождь, який вже не перепрошував в піснях, який вже вимагав особисто – руки Еллісави Київської, і свої скарби, які він залишив князеві на зберігання. Звісно, вже такому майбутньому зятю відмовити Ярослав Мудрий просто не міг. Він зголосився на заручини дочки та варязького принца, а Гарольд, вже як родич, залишив частку коштовностей зі свого скарбу своєму тестю – князю Ярославу, як то кажуть, процент за зберігання, і викуп батьку за наречену. Після дуже шумного святкування, ще не зовсім твереза армія варягів, з щасливими нареченими, відчалила далі вверх за течією, в напрямку далекої батьківщини принца Гарольда.

     Гарольд Суворий  з військом, казною та жінкою Єлизаветою Київською, повернувся до Норвегії 1045 року і відразу став великою загрозою королеві Магнусові I, сину Олафа II і племіннику Гарольда. Розуміючи, що шансів у нього нема, Магнус запропонував розділити владу, і вони стали співправителями Норвегії. Проте, вже через рік Магнус помер, як вважається, через падіння з коня, і Гарольд став єдиним королем Норвегії. О 1048 р. новий король заснував нову столицю Норвегії — місто Осло, де й оселився зі своєю коханою дружиною Еллісав. У цьому шлюбі народилося дві дочки — Марія та Інґіґерда (майбутня королева Данії, дружина короля Олафа І Свейнссона).

     А що ж зі скарбами? Як я вже казав, якась частка цих варязьких скарбів залишалася в печерах Києво-Печерської Лаври, місце, де зберігали ці скарби, залишило свою назву, яка дійшла до наших часів – «варязькі печери». Згодом цю частину печер з’єднали з іншою частиною печерного монастиря під Лаврою, під час робіт по розширенню цих печер монахи знайшли частину забутого кладу варягів, це був срібний церковний католицький посуд, який використовувались в релігійних обрядах. Мабуть, варяги, коли загружали скарби, брали найбільш коштовні речі і не хотіли перевантажувати кораблі різним напівкоштовним дріб’язком. Щось, мабуть, і надалі з кладу варягів залишається в забутих галереях печерного монастиря, що стало приводом для легенди про загублені варязькі скарби, про які згадується в Печерському патерику задовго до виникнення літературної казки про печеру Аладіна…

Олександр РУЧКО
2024
 

ЧИТАТЬ ДАЛЬШЕ.....