ПРОДОВЖЕННЯ попередня частина тут

ТИТАНИ ПАДАЮТЬ З НЕБЕС

Отже, з  того, що розповів мені голос, я зрозумів, що я не Теодор Грей, а Бреноліс, громадянин якоїсь дуже високорозвиненої цивілізації. За словами  охоронця брами я зрозумів, що мій реальний будинок знаходиться не на Землі, де розташовано колонію для  інопланетних злочинців, а в одному із сотень відомих цієї цивілізації наборів вимірів. А сама ця цивілізація досягла максимально відомого мені рівня розвитку. І, якщо я правильно запам'ятав, це шостий рівень  — за шкалою Кардашова-Каутца.

     Поясню. Я, коли готувався до польоту, вивчав усе, що пов'язано з космосом, отже і теорії  технологічного розвитку цивілізацій.  Познайомився тоді з  роботою  «Передача інформації позаземними цивілізаціями»,  опублікованою  у 1964 році. Її  автор,  радянський радіоастроном Микола Кардашев, запропонував використовувати для пошуку  інопланетного розуму гіпотетичну шкалу, що включає три  рівні  розвитку. Різниця між ними — у кількості енергії, яку інопланетяни  можуть  використовувати для своїх потреб.

     Цивілізація I рівня використовує всі доступні енергоресурси, що є на її рідній планеті; цивілізація II рівня — приборкує всю енергію своєї зірки; III рівня – енергію своєї галактики. Земля в момент мого старту з неї відповідала на цій шкалі тільки першому типу. І довгий час вважалася, що вищих  за третій рівень цивілізацій у Всесвіті немає.

     Згодом шкала була доповнена німецьким письменником-фантастом Хельге Каутцем. За його версією, цивілізація IV рівня може використовувати весь обсяг  енергії кількох   галактик. Цивілізація V рівня отримує доступ до всієї доступної енергії Всесвіту. Теоретично, вона цілком може змінювати деякі чи всі фізичні закони універсуму.

     Цивілізація VI рівня — повністю гіпотетична. Вона може використовувати енергію кількох всесвітів, змінювати в них фізичні закони і навіть запобігти тепловій смерті рідного всесвіту, щоб існувати вічно. Те, про що мені  розповів про свою батьківщину охоронець брами, відповідало опису шостого рівня цивілізації, представником якої він нібито був... як, власне, і моє друге (перше?) «я».

     Чи здивувався я?.. Здивувався. Чи повірив?.. А як би ви вчинили? Ви на краю Всесвіту, і до вас звертається істота рівня бога — чи ви б  запідозрили її в  обмані? При цьому, за її словами, я також бог! Хоч і, судячи з усього, один із «занепалих»…

— І в чому була моя вина, якщо мене кинули на це перевиховання?

— Не можу сказати. У цьому є суть покарання. Той, хто провинився, сам повинен виправитися, без підказок, — відповів голос.

— Ну, хоч натякніть, — не здавався я.

— Добре... я спробую пояснити.  Що ти пам'ятаєш зі свого життя — про ваших, земних богів?

— Бог один... — почав я.

— Так, так, так, — перебив мене голос. — Звичайно, «єдиний і неповторний»... але кожен народ чомусь має свого бога. — У нотках голосу з'явився   сарказм. — І це — найбільш поширена причина засудження та  заслання на Землю усіх нас, хто «оступився»...

Слово «нас» голос промовив так, ніби мав на увазі не лише мене, а й себе.

— Так хіба я вірив не в того бога? —  спробував заперечити я.

— В того, не в того… Пам'ятаєш, ти чув змалку фразу: «немає у Бога інших рук, крім твоїх власних»?

— Ну, припустимо, — промовив я.

— Так от: ми не можемо повністю відключати пам'ять засланців.  Вони згадують про своє життя в Едемі, про втрачену божественну могутність. Звідси і різні  релігійні культи. До того ж, більшість ув'язнених на планеті Земля — по суті, все людство — походить з різних цивілізацій. Тому всі,  кого ти там знав на землі, такі різні, а деякі навіть дивні. Ну, от, наприклад, як ти ставишся до сексуальних меншин чи феміністок?

— Е-е, а до чого тут?.. — почав я.

— А до того, що багато хто з тих, хто сьогодні на Землі відбуває покарання в тілах людей, не належить до гуманоїдних рас. Якщо бути точним, найрозвиненіших видів істот у всесвіті — п'ять мільйонів. З них зберегли свою тілесну оболонку менше ніж половина; інші еволюціонували до тієї форми, в якій твій розум знаходиться зараз, тобто до віртуальної. Тільки ти, як раб, сидиш в електронній клітці, а вони можуть миттєво переміщатися з одного всесвіту до іншого. І ось, коли таку істоту карають, їй  дають  смертну плоть і змушують працювати над собою, встаючи на шлях виправлення. Головний злочин у нашому світі — вважати себе винятковим, єдиним та неповторним. У нашій рівності полягає гарантія виживання спільноти. Тих, хто вчиняє цей злочин, скидають «з небес» на Землю або ще на якусь тюремну планету.

— Як занепалих ангелів? — хмикнув я.

— Якщо тобі так більш зрозуміло, через знайомі асоціації, то так. Наша з тобою цивілізація справді досягла рівня розвитку, який на Землі назвали б «божественним». Ми реально здатні керувати процесами у всесвіті та ігнорувати багато фізичних теорій, які відстоює земна наука.

— Тобто я такий самий, як і ти? То чому ж ми такі різні? - запитав я,  намагаючись підловити співбесідника на його  протиріччях.

— Так, ти також представник нашої цивілізації. Хочеш називати себе ангелом, богом – називай. Ми всі боги. Спільнота рівних богів. Без поділу за кольором шкіри, расою та іншим. Усі рішення приймаються лише колегіально; немає ні вищих, ні нижчих. Ми єдині у своїх справах. Якщо хтось із нас починає вважати себе більш могутнім або мудрим, ніж інші — він падає в наших очах, а потім... так, ти правильно підібрав асоціацію... Стає «занепалим ангелом». Тим більше, що ті, хто став на шлях самозвеличення, рано чи пізно вчиняють серйозні злочини. І тоді ми їх ізолюємо. Як ви на своїй планеті ізолювали злочинців.

— Тобто те, що мені колись у недільній школі навіювали про скидання з небес Люцифера… це не вигадка?

— Майже ні, — погодився зі мною голос. — Люцифер, диявол, титани, асури... Це все вигадані вами ж, міфічні  образи реальних істот. В їх людському тілі ув’язнене божественне «я». 

— А ви, значить, ахури? Група найвищих богів, відповідальних за впорядкування космосу? — згадав я те, що колись читав про стародавній іранський маздеїзм.

— Ахури... Так, це теж вигаданий вами,  загальний образ тих, ким ви були до падіння на Землю. Чим давніші різні релігійні вчення людства, тим точніше у них викладається суть світобудови. Ви на рівні підсвідомості пам'ятаєте, що були ахурами… Ангелами… Богами… Але — на жаль!  — деякі з цих богів починали діяти без огляду на спільноту Едема. Стали, як то кажуть… демонами. І, зазвичай, така їх зухвалість мала руйнівні наслідки...

— Які саме?

— Себелюбство і гординя приводили едемітів  до бажання підкоряти своїй волі інші, менш розвинені цивілізації. Ми живемо з ними у мирі  ось уже мільярди років, виховуючи нових членів нашої величезної співдружності. І раптом – війни, катаклізми, трагедії багатьох планетних рас! Такий результат цих злочинів. При цьому, злочинці  виправдовують свої дії добрими намірами. Жоден із них на суді  не заявив, що, знищуючи цілі зоряні світи, робив це на зло! Усі були впевнені у своїй правоті.

— Але якщо ми такі могутні, то чому я досі замкнений у «коробку» і не можу з неї вирватися?

— Так, всі ми безсмертні, і маємо можливості запалювати зірки, і викривляти навколо себе простір. Тримати нас десь в ізоляції, щоб ми спокутували свій злочин з нашою могутністю — безглуздо. Ну,  як можна ув'язнити всемогутнього? Які стіни чи  планети утримають його в ізоляції? Саме тому наш суд опускає досконалу у всіх сенсах істоту до попереднього рівня — того, що досягла природна еволюція. Підсудного  позбавляють  на деякий час «божественних сил». Його змушують виживати за умов конкуренції з такими самими. як він сам, «смертними»... при цьому не лише виживати, але й переходити з тіла у тіло, з коротким періодом кожного життя. Тобто, переходить безсмертна сутність ув'язненого... те, що ти називаєш душею Таким чином, винуватець бачить бодай частину того шляху, який пройшла наша  цивілізація — із самого її  початку. Особисто крокує  дорогою  пращурів…  Завдяки відносності  часу – для нас це хвилини, а для ув'язнених – цілі покоління. Так ми лікуємо «душі» тих, хто вже забув, що значить  — бути слабким та вразливим, боротися  із силами ворожої природи…

— Стоп, стоп! — не витримав я натиску одкровень голосу.  — Припустимо, я тобі повірив, хоча я досі інстинктивно сприймаю тебе, як  галюцинацію. При тому, що одночасно розумію: у  комп'ютерному стані — галюцинацій будь-яких видів я спостерігати або чути не можу. Тому, повторюся.... припустимо, що вірю. І  тому хочу поставити  одне питання.  З «коробки» ви збираєтеся мене діставати?

— Відверто, ні... Ні діставати, ні вертати, — зізнався голос.

— Чому ж? — перелякано спитав я.

— Процес спокутування ще не закінчено.

— То що ж, мені так і бовтатися в космосі, за горизонтом подій, до кінця віків?  Через якусь помилку, котрої я не пам'ятаю в принципі?!

— Згадувати  свій  злочин — це теж частина спокути… Але гаразд, — сказав голос. — Я готовий піти на поступку, з огляду на твоє нинішнє жалюгідне  становище. І запропонувати тобі вибір.

 — Який же? Повернутись на Землю, нічого не пам'ятаючи про нашу зустріч?

— Так. Або летіти далі, в інші виміри, зберігши ці спогади. Тоді  у тебе буде більше шансів  над спокутування.  І на майбутнє повернення до Едему. Рано чи пізно згадаєш і свою провину…

— Отож, тинятися століттями серед зірок — і  намагатися згадати, що я таке там накоїв?!  Доки мене не спалить якась зірка чи не розтрощить стрічний астероїд…  Невже я такий страшний злочинець там, звідки ти родом?

— Не ти, а ми, — вкотре нагадав голос. — Ну, не згущуй фарби... Так, злочинець, але не страшний — і тим більше не непоправний. Ну, якщо ти хочеш, я тобі допоможу повернутися до людства.

— Назад? Все забувши? До  рабовласників —  рабом, зачиненим у  «коробці»?!

—  Я вже тобі пропонував: лети далі. Це буде інший час і, можливо, інший простір. Ну як?

— Ах, так, інші виміри, в яких ви… ми… вільно рухаємося. І що? Їх багато?

— Достатньо, щоб ті, хто завинив, спокутували свою провину і повернулися до нас повноправними членами  нашої спільноти.

Перспектива була та ще... але ж треба було щось вирішувати!

— Згоден, —  нарешті, рішуче заявив я. — Куди завгодно, тільки б із цієї діри  між світами.  Ближче до розумних істот... але не на Землю!

     Якщо вся ця розмова була ілюзією або якимось видом цифрової коми,  — я нічого не втрачав у жодному разі. А якщо правдою…

— Чудово! — зрадів голос. — Тільки пам'ятай про нашу зустріч. Сподіваюся, ми відносно скоро побачимося зовсім в іншій якості.

— У якому ж році і в яких вимірах? — поцікавився я, та голос не відповів. Я кликав його кілька разів;  відповіді не було.

     «Знову один!» —  майнула в мене болісна думка...

ПОВЕРНЕННЯ

     І тут ефір  вибухнув сигналами на усіх частотах! Оптичні датчики почали приймати інформацію Я  відчув, що корабель вирвався з обіймів гравітаційної аномалії.

     Переді мною був знайомий Всесвіт. Аналіз положення зірок  показав:  галактика була тією ж, або, принаймні, точно такою ж. Тільки от інформаційної активності на всіх частотах у цьому районі просто не мало бути! Тим більше — явно розумного походження...

     Відловивши найсильніший сигнал, я з'ясував, що це телеметрія якоїсь великої, найближчої до мене станції, яка постійно з кимось синхронізує свій рахунок часу. Спроба поєднати з їхньою системою мій годинник видала дуже дивний результат. Якщо вірити їхньому календарю, до «чорної діри» я підлетів понад тисячу років тому!

Подальші спроби визначити своє місцезнаходження та отримати додаткові дані від невідомої мені станції, схоже, викликала до мене інтерес її господарів. Надійшов запит, його мова  була незнайома: що ж, тисяча років пройшла! Та якимось чином  я зрозумів, що цікавляться моїм статусом і просять доступу до бази даних. Довелося відповідати. Вони теж  зрозуміли. Виявилося, що мене прийняли за автоматичну систему невідомого  зорельота — і до мене підводять найближчий  корабель. Ховатися від людей, — а це, безперечно, були люди, — я не хотів. Тому  навіть їм трохи допоміг, увімкнувши аварійний буй...

 Поступово я здогадався, що це все-таки інший всесвіт. Охоронець брами дотримався своєї обіцянки і відправив мене не додому, а в якісь паралельні  виміри. Тут також жило людство, майже у всьому, аж до дрібниць,  подібне до земного, — але воно пішло зовсім іншим шляхом розвитку  і вже крокувало до далеких  зірок. Що сталося зі світом, звідки мене закинуло сюди, — можна було тільки здогадуватися…

     На тутешній «дубль-Землі» другий Стівен Хокінг помер раніше, ніж його розум встигли зберегти в електронній «коробці», — а людство, завдяки  новітнім медичним технологіям, хоч і не досягло фізичного безсмертя, але відсунуло  тривалість життя  далеко за сотню років. І головне — воно не повернулося в морок рабовласництва, полюючи за чужими душами!..

     Ну що ж, подумав я, цей світ мене влаштовує. І якщо мені, едоміту Бренолісу, доведеться тут «відтрубити» свій остаточний термін, як кажуть ув'язнені, «від дзвінка до дзвінка», — мені буде легше це зробити. Навіть якщо мене залишать у «коробці». Адже тепер я знаю сенс життя.

Олександр РУЧКО